Литература народов стран зарубежья | Филологический аспект №6 (38) Июнь, 2018

Особливості поетики поезії Адама Міцкевича «Акерманські степи» з ліричного циклу «Кримські сонети»

Гуменюк Ольга Миколаївна
Кримський інженерно-педагогічний університет, Сімферополь

Аннотация: Ліричний цикл «Кримські сонети» належить до найбільш характерних та популярних у творчій спадщині визначного польського поета-романтика Адама Міцкевича (1798–1855). У статті розглядається поезія «Акерманські степи», якою відкриваються «Кримські сонети». Звертається увага на особливості романтичного осмислення в цьому творі невпинності й неосяжності руху, яке загалом притаманне всьому циклу. Аналізований поетичний твір можна вважати своєрідним прологом «Кримських сонетів». Невимушено окреслена широка панорама степових просторів, що набуває під пером автора мало не космічної масштабності, поєднується тут з увагою до найменших деталей, тонких нюансів, що в сукупності витворює епічно піднесену й лірично проникливу картину. Прикметне тут відчуття плинності усього сущого дається взнаки у послідовному розгортанні поетичного паралелізму між степовими і морськими реаліями.
Ключевые слова: Міцкевич, «Кримські сонети», «Акерманські степи», поетика, образна система

Humeniuk Olga Mykolayivna
Crimean University of Engineering and Pedagogy, Simferopol

Abstract: Lyrical cycle “Crimean Sonnets” belongs to the most characterized and popular works in the creative heritage by outstanding Polish romantic poet Adam Mickiewicz (1798–1855). The article is devoted to the poem “Akerman Plaines” which is the beginning of the “Crimean Sonnets”. The critic pays attention to the peculiarities of the romantic consideration of the incessantness and incomprehensibility of movement in this work, which generally is authentic to this poetry cycle. Analyzed poetic composition can be considered as an extraordinary prologue of the “Crimean Sonnets”. Playfully described wide view of the steppe spaces, which get almost cosmic scales under the author’s pen, connects here with the attention to the least details, delicate nuances, and together it reproduces epically pathetic and lyrically insightful picture. The feeling of frailty of everything is noticeable here and it shows itself in the coherent emergence of the poetic parallelism between the steppe and sea realities.
Keywords: Mickiewicz, “Crimean Sonnets”, “Akerman Plaines”, image system

Поетичний цикл «Кримські сонети», вперше опублікований мовою оригіналу в збірці Адама Міцкевича «Sonety», що вийшла друком 1826 року у видавництві Московського університету, ще за життя автора зазнав неабиякої популярності і слави, і з огляду на високий мистецький рівень авторського письма, і з огляду на його суголосність романтичного духові доби, і з огляду на художнє осягнення тут одвічних таємниць буття. «"Сонети", – зазначає дослідник С. С. Ланда, – прорвали "греблю мовчання", якою безуспішно прагнули відгородити читачів від нових віянь ревнителі суворих та незмінних правил класицизму. Ні один твір Міцкевича, не виключаючи найвеличніших шедеврів – 3-ї частини "Дзядів" і "Пана Тадеуша", не викликав таких бурхливих громадських відгуків, якими були зустрінуті "Сонети" в польській і російській пресі. Збурена "війна" між "класиками" й романтиками, ніби очищаючий вихор, змела застарілі літературно-аристократичні й вузько-станові традиції і відкрила шлях для цілковитого торжества романтичної поезії» [1, с. 225].

Ліричний герой циклу, на думку польського літературознавця Мар’яна Татари, «почувається внутрішньо розщепленим поміж мріяннями про минуле та дійсністю, яка його оточує». «Але сам аналіз цього розщеплення, – продовжує дослідник, – лишається за читачем. Цей аналіз не вичерпується як окремими, так і присутніми в усьому вигадливо скомпонованому циклі причинами і наслідками психічного стану ліричного суб’єкта. Останні слова завжди становлять відкриття нових перспектив, викликають почуття незавершеності. А до вияву цієї бентежності спричиняється винятково ощадливість слова, сплав лірики з драматизмом, розмаїття настроїв та щедре багатство поетичних стилів і засобів» [7, с. 212.].

«Кримські сонети» мають доволі широку критичну рецепцію [див. зокрема: 2, с. 231–232; 3, с. 12–13; 5, с. 72–75]. Однак далеко не всі художні аспекти цього поетичного циклу вивчені належною мірою. Визнане мистецьке багатство «Кримських сонетів», очевидно ж, не піддається будь-якому вичерпному трактуванню. Це засвічує і пропонований у цій публікації дещо пильніший погляд на поезію, якою починається цикл, – «Акерманські степи». 

Поетичне осмислення невпинності й неосяжності руху проймає образний лад «Кримських сонетів». Динамічні морські пейзажі, то лагідно-тихі, то тривожно-бурхливі; радість кохання, яка змінюється печаллю розлуки; державна могуть, що обертається руїною… – ці та інші вишукано означені в циклі ліричні лейтмотиви у своїй взаємодії витворюють своєрідну універсальну метафору плинності буття, його невсипущої живої мінливості.

Ця вельми прикметна ознака славетного поетичного циклу А. Міцкевича оприявнюється і в наскрізному мотиві мандрівки, обрії якої суттєво розширюються, набувають своєрідної стереоскопічності. Це не просто мандрівка журливого пілігрима в позначений східною екзотикою дивний край, а й власне романтична подорож людського духу в просторі й часі, прилучення його до урочого відчуття буттєвої таїни.

Згадані особливості циклу, пов’язані насамперед з романтичним осягненням руху, тактовно, але виразно означені у вірші «Акерманські степи». Цей сонет можна вважати своєрідним прологом усього циклу. Невимушено окреслена широка панорама степових просторів, що набуває під пером автора мало не космічної урочості, поєднується тут з увагою до найменших деталей, тонких нюансів, що в сукупності витворює епічно піднесену й лірично проникливу картину. Прикметне тут відчуття плинності усього сущого дається взнаки у послідовному розгортанні поетичного паралелізму між степовими і морськими реаліями, образів тверді і води (принагідно можна згадати пізніше Шевченкове: «Кругом поле, як те море, / Широке синіє…»). Ліричний герой А. Міцкевича вочевидь уже не новачок у морських подорожах, бо з неабияким знанням водних просторів оспівує простори земні, подаючи величний образ «сухого океану»:

Wplynąłem na suchego przestwόr oceanu,

Woz nurza sie w zieloność i jak lόdka brodzi;

Śrόd fali łąk szumiacych, srόd kwiatόw powodzi,

Omijam koralowe ostrowy burzanu

[Виплив я на обшир сухого океану,

Занурюється віз у зелень і, мов човен, гойдається;

Серед хвиль лук шумливих, серед повені квітів

Минаю коралові острови бур’яну] [6].

Несподівані й водночас такі точні деталі «сухого океану» як «хвилі шумливих лук», «повінь квітів» чи «коралові острови бур’яну» таять у собі вельми впливову мальовничість, невіддільну від характерної тут динаміки, образу руху, означеного зокрема зміною картин, супроводжуваною вишуканою градацією дієслів, у яких густіша експресивність (nurza się; brodzi) ніби огортається, врівноважується дещо спокійнішою оповідністю (Wplynąłem; Omijam).

Далі мінливість картин поєднується з мінливістю світлотіней, – у другому катрені означається раптове смеркання й поринання довкілля в глупу пітьму, відтак степовий простір набуває нових вимірів, розширюється до зір: 

Już mrok zapada, nigdzie drogi ni kurhanu;

Patrze w niebo, gwiazd szukam, przewodniczek łodzi…

[Вже морок западає, ніде ні шляху, ні пагорба,

Вдивляюся в небо, зірок шукаю, провідниць човна…].

Як бачимо, симптоматичне поєднання реалій подорожі морської й сухопутної продовжується. Воно дається взнаки і в наступних, можна сказати, кульмінаційних рядках, у яких експресивно окреслюється рятівна чи принаймні втішна поява світла, маяка, що дозволяє зорієнтуватися в пойнятих пітьмою просторах:

Tam z dala błyszczy obłok? tam jutrzenka wschodzi?

To błyszczy Dniestr, to weszła lampa Akermanu   

[То здалеку заблисла хмара? то сходить вранішня зоря?

Це виблискує Дністер, це засяяв світильник Акермана].

Здається, за таких обставин можна рушати далі. Але тут ліричний герой раптово зауважує спершу не таку відчутну для нього (з огляду на мальовниче довкілля, тривожну пітьму та раптове сяйво світильника) глибоку тишу. Тепер ця тиша не лише вельми вражає його, а й ще більше увиразнює відчуття безмежжя. Несподіваність усвідомлення всевладдя цієї особливої тиші означається короткими окличними реченнями: «Stόjmy! – jak cicho!». А далі за допомогою промовистих подробиць, позначених як чіткою реальною конкретикою, так і поетичною вишуканістю, подається діткливий образ цієї надзвичайної тиші:

 …słysze ciągnące zurawie,

Ktόrych by nie dościgly zrenice sokola;

Słysze,  kędy sie motyl kołysa na trawie,

Kędy wąż śliską piersią dotyka się zioła…

[…чую летючих журавлів,

Яких би не сягнули зіниці сокола,

Чую, як колишеться метелик на траві,

Як вуж слизькою груддю торкається зела…].

Підкреслений словесно-інтонаційними повторами градаційний перелік деталей ніби дає нам змогу уявити особливу масштабність та всепроникність відтворюваної тиші, яку відтіняють невидимі летючі журавлі у захмарних високостях, тріпотливий метелик понад землею, врешті слизький вуж іще нижче, при самісінькій землі… Від землі до небес простягнулося незвичне степове безгоміння, яке так вразило ліричного героя. А далі за допомогою вельми вишуканої та нестандартної гіперболи обсяги тиші сягають куди значнішої широчіні. До щойно наведеної градації з журавлями, метеликом та вужем невимушено додається й така особлива деталь як голос із далекого рідного краю, той голос, що його вочевидь якнайбільше хотілося б почути мандрівцю в цю особливу, пробуджену урочою тишею мить:

W takiej ciszy! – tak ucho natężam ciekawie,

Że słyszałbym głos z Litwy…

[У такій тиші! – так вухо напружую цікаво,

 Що почув би голос із Литви…].

Ця деталь з особливою силою виявляє ту неабияку внутрішню бентегу, яка таїться в душі суб’єкта ліричної оповіді, криється за нібито панівними у творі розважливо-споглядальними інтонаціями. Можна припустити, що таке настійне прагнення почути когось із далекої далини стосується саме коханої людини, переживання розлуки з якою бентежно й невсипущо ятриться десь на дні душі журливого мандрівця. Таке припущення підтверджується дальшим розвитком цього мотиву у «Кримських сонетах», зокрема в поезії «Pielgrzym» («Пілігрим»), де знову згадується рідна Литва і вже безпосередньо йдеться про милу серцю дівчину, з якою довелося розлучитися (цитую сонет у перекладі Бориса Тена):

Як я далеко тут! Як прагнув я сюди!

Чому ж зітхаю так і прагну до тієї,

Що вірно покохав в дні юності моєї? [4, с. 84].

Згадану невимушену, але промовисту поетичну деталь можна при бажанні конкретніше витлумачити також з огляду на особисту любовну драму поета, яка відлунилася зокрема в ранніх (так званих віленсько-ковенських або литовських) частинах його драматичної поеми «Дзяди» – другій, четвертій та першій.

Але повернімося до сонету «Акерманські степи». Так само раптово, як приходить до мандрівця відчуття неосяжної тиші (Stόjmy! – jak cicho!), приходить зрештою до нього й усвідомлення того, що його жадання почути рідний голос – то всього лише жадання. Тож терцетні строфи сонету, в яких розгортається напрочуд діткливий образ степового безгоміння й зринає це жадання, як і починалися, завершуються, відтак своєрідно окільцьовуються короткими й чіткими фразами, що мають характер вигуку, поклику: «– Jedzmy, nikt nie woła».

Журливий пілігрим вочевидь усвідомлює, що немає вороття назад, тож нічого не лишається, як довіритися невпинному плину буття, метафоричним означенням якого виступає сюжет мандрівки, що вишукано розгортається в дальших поезіях циклу.

Вигадлива й багатогранна метафорична мальовничість, проникливий психологізм, невіддільний від неповторної елегійної настроєвості, ненав’язлива філософічність, поетична медитативність, яка проймає динамічний образний плин, ефектне підпорядкування епічної панорамності тонкому ліризму, чітке багате римування й тактовний звукопис (характерні для польської мови шелестівки тут вельми суголосні вишумам степу) – усі ці риси сонету «Акерманські степи» переконують, що в ньому акумульована потужна художня енергія, яка вражаюче розкриється в дальших поезіях циклу «Кримські сонети».

1. Ланда С. С. «Сонеты» Адама Мицкевича / С. С. Ланда // Мицкевич А. Сонеты / Адам Мицкевич. – М. : Наука, 1975. – С. 225–300.
2. Стахеев Б. В. Адам Мицкевич / Б. В. Стахеев // История польской литературы : в 2 т. / Ред. коллегия – В. В. Витт, И. С. Миллер и др. – М. : Наука, 1968. – Т. 1. – С. 214–249.
3. Стахеев Б. Адам Мицкевич / Б. В. Стахеев // Мицкевич А. Стихотворения. Поэмы / Адам Мицкевич. – М. : Художественная литература, 1968 / Библиотека всемирной литературы. – С. 5–20.
4. Тен Б. Зоряні сади : сонети / Борис Тен. – К. : Рад. письменник, 1970. – 104 с.
5. Gόrski K. Mickiewicz : artyzm i język / Konrad Gόrski. – Warszawa : Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1977. – 548 s.
6. Mickiewicz A. Stepy Akermańskie // Dziela poetyckie : t. 1–4 / Adam Mickiewicz. – Warszawa : Czytelnik, 1983. – T. 1. – S. 209. Тут і далі сонет «Акерманські степи» цитується за цим виданням, підрядковий переклад авторки статті.
7. Tatara M. Romantyzm / M. Tatara // Historia literatury polskiej w zarysie. – Warszawa : Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1978. – S. 196–265.