Литература народов стран зарубежья | Филологический аспект №05 (61) Май 2020

УДК 821.161.2

Дата публикации 21.05.2020

Образ хворого тіла у прозі Р. Андріяшика

Калина Наталія Юріївна
старший викладач кафедри української філології та видавничої справи, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Луганська Народна Республіка, м. Луганськ, kafukrfil@ya.ru.

Аннотация: У статті проаналізовано особливості конструювання образів тілесної хвороби у прозі українського письменника Р. Андріяшика (на матеріалі романів «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва»), визначено їх функції в реалізації художньої концепції митця. Хвороба розглядається як біологічний феномен і водночас як метафора соціально-політичних та психічних аномалій, зумовлених негативним досвідом переживання колоніального насильства. Відзначено, що семантичне поле образу хвороби в аналізованих текстах включає також значення гріха, покарання та екзистенційного випробування. Окрему увагу акцентовано на ролі просторових образів, що виявляють «аномальність» буття героїв. Автор доходить висновку, що образ хворого тіла у прозі Р. Андріяшика є засобом символічної репрезентації симптому індивідуальної та колективної травми, деструктурованої ідентичності національного суб’єкта та образу світу.
Ключевые слова: хвороба, тіло, травма, семантика, текст, образ.

The image of body illness in the fiction by R. Andriyashyk

Kalyna Nataliya Yurievna
Senior Lecturer of the Ukrainian Philology and Publishing Department, Lugansk Taras Shevchenko National University, LPR, Lugansk

Abstract: The article analyzes the peculiarities of constructing of images of body illness in the fiction by Ukrainian writer R. Andriyashyk (on the material of the novels «People of fear», «There is no return home», «Poltva»), defines their functions in implementation of the writer’s artistic concept. The body illness is examined as a biological phenomenon and at the same time as a metaphor of social, political and mental anomalies, caused by negative experience of the colonial violence. It was noted, that the semantic field of the image of body illness includes also such meanings, as sin, punishment and existential trial. The role of spatial images, that reveal the deviance of heroes’ life, is stressed. The author concludes that the image of body illness in the fiction by R. Andriyashyk is a means of symbolic representation of individual and collective trauma, of the destructured identity and the image of the world.
Keywords: illness, body, trauma, semantics, text, image

Правильная ссылка на статью
Калина Н.Ю. Образ хворого тіла у прозі Р. Андріяшика / Филологический аспект: международный научно-практический журнал. 2020. № 05 (61). Режим доступа: https://scipress.ru/philology/articles/obraz-khvorogo-tіla-u-prozі-r-andrіyashika.html (Дата обращения: 21.05.2020)

У просторі новітньої гуманітаристики особливу зону наукового інтересу становлять проблеми вивчення тілесного модусу буття людини та прямо співвідносного із ним феномену хвороби, що розглядаються у статусі «семіотичних моделюючих категорій» [1, c. 245] смислового поля культури посткласичної епохи. За словами Є. Фарино, «<…> поворот до тілесного аспекту, що його спостерігаємо в мистецтві ХХ ст., набуває смислу спроби відновити рівновагу між біологічним та ідеологічним у людині, повернути її повноту…, зрівняти у правах інтимне та суспільне, біологічне та природнє» [1, c. 206].

Хвороба у ХХ столітті набуває особливої антропологічної значущості, семантичної багатовимірності: акумулюючи досвід попередніх філософських, соціокультурних практик рецепції образу недуги, вона, водночас, не обмежується ознаками окремого клінічного випадку патології (відповідно до бінарного принципу норма / ненормальність), стаючи суголосною предмету одвічних філософських рефлексій про смисл та призначення людини у світі, структуру суб’єктивності тощо. Слушною видається думка Т. Гундорової про те, що «хвороба <…> не лише символізує загрозу для духовного, ментального та фізичного стану людини, але й загострює питання про саму людську природу та її межі» [2, с. 24]. Образ хвороби відтак поступово виходить за межі клінічної, медичної практики, розглядається як метафора, симптоматичний щодо розвитку певного суб’єкта чи спільноти соціокультурний конструкт, як вияв індивідуальної чи колективної травми тощо. Підтвердження тому – актуалізація інтердисциплінарних (філософських, психологічних, культурно-антропологічних, семіотичних) студій медико-літературної проблематики в сучасному науковому дискурсі. Наративні стратегії вираження субʼєктивного травматичного досвіду переживання хвороби («illness experience») стають предметом дослідження як зарубіжних, так і вітчизняних учених – А. Клейнмана, А. Франка, С. Зонтаг, Р. Харон, Ф. Гайгекс, О. Тхостова, К. Неклюдової, В. Подороги, П. Романова та ін., віднедавна також набуває популярності літературознавчий ракурс осмислення означеної нами проблеми, презентований у сучасній славістиці працями Д. Чавдарової, Б. Стоіменової, Н. Фатєєвої, Г. Козубовської, В. Стєніної, О. Уракової, Т. Гундорової.

Хвороба як форма репрезентації тілесності не обмежена семантикою фізіологічної недуги, а постає засобом концептуалізації універсальних опозицій дух / тіло, свій / чужий, зовнішній / внутрішній. Як зазначає О. Тхостов, «захворювання протистоїть нормальному здоровому стану тіла як те, що не властиве людині, привнесене ззовні і від неї незалежне. В нормі тіло, повністю підпорядковане субʼєкту, осмислюється лише на рівні його меж, хвороба ж «виявляє» його як сторонній, чужий обʼєкт (тут і далі виділено нами – Н. К.), походження якого потребує пояснення відповідно до звичної картини світу» [3, с. 11]. Стан здоровʼя адекватний цілісності, гармонійному функціонуванню людського тіла як органічної складової світового космосу, хвороба ж актуалізує семантику виходу за межі норми, порушення автентичності людської природи та світу в цілому.

Метою статті є дослідження багатовимірності образу тілесної хвороби у прозі відомого українського письменника Романа Андріяшика. Дослідники творчості митця (І. Тищенко, Н. Зборовська, І. Захарчук, Л. Ободянська, Н. Савчин) розглядають його доробок як складову інтелектуально-психологічної традиції вітчизняного прозопису 60-х рр., позначеного «енергетикою національно-історичної травми ХХ ст.» [4, с. 28].

Історичним тлом творів письменника стають події Першої світової війни та повоєнні десятиліття на західноукраїнських землях, підвладних Австро-Угорщині, Польщі, Румунії. Дослідники [4; 5; 10] зауважують умовну дистанційованість у часі описаних в романах письменника подій, що на рівні підтексту відтворюють соціально-політичну атмосферу радянської дійсності. При цьому І. Захарчук зазначає, що, на відміну від інших прозаїків-шістдесятників, які «творили в силовому полі деміфологізації офіційних культурних практик» [5, с. 352], Р. Андріяшик має на меті «не стільки хронологічні паралелі, скільки омовлення ситуації кризи, спричиненої частковим і неповним демонтажем тоталітаризму» [5, с. 352], актуалізуючи нові символічні ресурси осмислення історичних травм (табуйованих і витіснених радянською культурою), а також їх соціально-психологічних наслідків.

Аналіз текстів письменника засвідчує виразну авторську інтенцію зображувати тіло в його відхиленні від норми, ураженим певним фізичним ґанджем (інвалідність) чи конкретною недугою. На думку С. Ушакіна, «подібна дискурсивна соматизація втілює травматичний досвід», транслюючи «сенсорні сліди» болю» [6, с. 310] як в індивідуальній, так і в колективній пам’яті. Продуктивною відтак вважаємо стратегію інтерпретації морбуальної (від лат. morbus – хвороба) образності, тілесних аномалій у прозі Р. Андріяшика як знаків колоніальної травми.

Репрезентовані в текстах образи хворого тіла подано як симптоматичні, зумовлені негативним досвідом існування соціуму, що постійно зазнає різного за формами та інтенціями насильства (війна, рекрутчина, ув’язнення, наруга тощо). Так, наприклад, тілесна інвалідність в романі «Люди зі страху» (як наслідок участі українців у військових конфліктах) проективно репрезентує понівечене тіло нації, національного субʼєкта, який в горнилі війни за чужі інтереси втрачає власний світ і себе в ньому, стає неповноцінним, нежиттєздатним маргіналом: «Під мурами сиділи з протягнутими руками інваліди – ще одне повоєнне нещастя. Під дзвіницею стояв, нерухомо дивлячись перед себе, згорблений бородатий чоловік з набряклим обличчям …– Доживаю під мурами… Сухоти. Пенсії не дали… Став непотребом <…> Дихав він з перебоями, схлипуючи, через рот. Опухлі губи безвладно звисли. На мить у його очах блимнула здорова, ясна іскорка, та вона недовго могла втриматися в палаючих зіницях і розповзлась, мов її спопелило» [7, с. 193-194].

Хвороби та їх супровідна фізіологічна «симптомізація» в романах Р. Андріяшика часто детерміновані порушенням гармонії в духовній сфері, кризою ідентичності, анормальністю життєвої позиції, вчинків персонажів, що накладають свій тяжкий відбиток на загальний фізичний стан людини, водночас засвідчуючи масштабність національної духовно-психологічної трагедії. Так, епідемії віспи, холери та сифілісу, що охоплюють гуцульське населення в романі «Додому нема вороття», постають маркером морально-духовного звиродніння, загального стану світу, депресивного, хворого етично: «Вулицями бродили юрби пʼяних молодиць… Сифіліс. Брат живе з сестрою і мамою. Дурні… Народжуються дурні, розумієте? Станете над річкою, а вони йдуть, йдуть… Ніби чогось шукають. Сифіліс, сухоти і всіляка холера. Все, що залишилось здорового, виїжджає до Канади» [7, с. 552-553].

В романній прозі Р. Андріяшика семантичне поле образу хвороби включає також значення гріха, покарання за порушення персонажами певних ціннісно-символічних норм або екзистенційного випробування, що поділяє життя людини на «до» та «після». При цьому внутрішні переживання, емоції персонажів набувають ознак «фізичного ушкодження».

Особливою значущістю наділено у Р. Андріяшика мотив сліпоти, що набуває значення хвороби конкретної (втрата персонажами можливості бачити) та метафоричної (духовна сліпота). Так, мотив сліпоти – своєрідний зв’язок між історією та образом Тодосія Сліпчука з роману «Люди зі страху», який, не витримавши тяжкої виснажливої праці, усвідомлення її безперспективності, кидає напризволяще дружину з малою дитиною на руках і тікає за межі батьківщини у пошуках кращого життя, і сліпотою українського емігранта-аргентинця (роман «Полтва»), який втрачає зір, спостерігаючи за винищенням рідного села і не втручаючись у розправу: «Отут я сидів, Тодосію, коли догорало село, над полем стелилися пасма чорного диму, а з видолинка ще долинали постріли. Потім постріли припинилися і я бачив, як добивали багнетами трьох оборонців села. Чим я міг зарадити? Я міг бути лише свідком. Та з того часу в мене став псуватися зір…» [7, с. 657]. Ця подія не може бути психологічно засвоєна, подолана героєм з огляду на ту загрозу, що її вона становить для цілісності його ідентичності, тому, «інкапсулюючись» свідомістю, проявляє себе мовою симптому. Сліпота постає не лише психосоматичним наслідком пережитого героєм травматичного досвіду, а радше спровокована почуттям провини за позицію стороннього спостерігача.

Біблійна семантика мотиву сліпоти в романі Андріяшика може бути прочитана через культурологічну алюзію до відомого висловлювання Ісуса Христа про фарисеїв: «Оставите их: вожди есть слепи слепцам: слепец же слепца аще водит: оба в яму впадут» [8, с. 146]. Акцентування метафізичного смислу образу хвороби в даному випадку сприяє вираженню авторської позиції стосовно зображуваного, його художньої концепції. Фізичну і метафоричну сліпоту героїв автор подає як наслідок свідомої втечі від себе та світу (відповідно до принципу «втечі від свободи» Е. Фромма), демонструючи перспективи подібного ескапізму: фізична недуга – духовна сліпота, втрата життєвих орієнтирів. Нація відтак – суспільство втікачів, сліпців, самотніх, загублених у світі, позбавлених істини, яку вони не можуть віднайти. Їхнє життя – існування в страху й очікуванні смерті: «безбарвність існування, скомпрометована мораль, людська безхарактерність… Усе це й інше обумовлюють втечу від відповідальності, мінливість настроїв і жадобу хмільного, безтямного існування» [7, с. 567].

Цікавим в аспекті досліджуваної нами теми є конструювання автором образу девіантного жіночого тіла, що в українській культурі традиційно постає символічним замінником тіла національного. Понівечене польськими солдатами тіло Теклі з роману «Люди зі страху» стає метафорою колоніального насильства, «знаменом окупації» [7, с. 775]. Натомість Олена, героїня роману «Додому нема вороття», піддавшись спокусі близькості із загарбником, чужим, чинить переступ не стільки етичний, скільки символічний: порушує межі національного простору, сама стає чужою. Травма героїні, чуття провини, з яким вона не може примиритися і жити, знаходять вияв в акті автодеструктивному – самознищенні, помсті власному тілу, яке виявилося заслабким, неспроможним до опору загарбнику: «Вона поволі, мовби не вірячи собі, повернула голову, і я побачив чужу, зі спотвореним, обезвіченим лицем жінку… Лице і чоло поскороджене чорними виразками, колись вогнистий погляд розпливався під мутною сизою паволокою. Пасмо живої шкіри зосталося під очима і надбрів’ям… Я, Ксеню… я заражена. Занапастила чоловіка, дітей… Тоді… спекла лице! Не хотіла чекати ні Божого змилування, ні Божої кари. Сама…» [7, с. 501-502]. І. Смірнов зауважує з цього приводу: «Провина, що була конститутивною властивістю душі, перекладається на тіло. Воно підлягає покаранню. Карається плоть, що не витримала випробування на міцність» [9].

«Хворим» є також простір у прозі Р. Андріяшика. Його структуровано через традиційну міфологічну опозицію гори (як світу вишнього, природного / здорового, безпечного для гуцула середовища, дому; означений локус у прозі письменника адекватний моделі втраченого раю, втраченої ідентичності, цілісності: «Гори – колиска мрій і певної сталості…» [7, с. 475]) та долу (світ нижній, у тексті представлений як міфологема духовного пекла, адекватного беззмістовному існуванню, несвободі, хаосу, продукованому різними формами колоніального насильства: «… а там десь уже близько простори, де всі беззахисні й безпорадні, як риба в ятері. Там десь близько беззахисний, доведений до абсурдності, нерозчищений світ, і столиці, і околиці» [7, с. 478]). Простір тюремної камери, льоху, землянки-криївки, в яких вимушено існують герої романів Р. Андріяшика, – типові локуси «хворого» світу, що виявляють «аномальність» буття національного суб’єкта. Аналізуючи хронотоп у творах письменника, М. Федорів слушно зауважує, що конструювання художнього простору в них підпорядковане «фіксації домінантних переживань доби, зокрема демонстрації тотального панування страху в усіх сферах життя суспільства за умов свавільної і диктаторської влади» [10, с. 34].

Отже, морбуальна образність є одним із структуротвірних елементів художнього світу прози Р. Андріяшика, визначає значущі смислові коди авторських текстів. Уражене хворобою, девіантне тіло стає засобом символічної репрезентації індивідуальної та колективної травми, зумовленої соціальними та психологічними аномаліями зображуваної епохи, і водночас метафоричною проекцією сучасних авторові суспільно-політичних процесів.


Список литературы

1. Фарино Е. Введение в литературоведение. СПб.: Издательство РГПУ им. А. И. Герцена, 2004. 639 с.
2. Гундорова Т. І. Симптоматика «хворого тіла» // Критика. 2010. Ч. 7-8 (153-154). С. 24-28.
3. Тхостов А. Ш. Болезнь как семиотическая система // Вестник Московского университета. Серия 14. Психология. 1993. №1. С. 3-16.
4. Зборовська Н. Стильовий портрет шістдесятництва // Слово і час. 2001. №12. С. 26-42.
5. Захарчук І.В. Війна і слово (Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму): монографія. Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. 406 с.
6. Ушакин С. Вместо утраты: материализация памяти и герменевтика боли в провинциальной России // Травма: пункты. Сборник статей / сост. С. Ушакин, Е. Трубина. М.: Новое литературное обозрение, 2009. С. 306-345.
7. Андріяшик Р. В. Вибране : [романи] / упоряд. В. Медведя, передм. С. Квіта. К.: Український письменник, 2004. 1077 с.
8. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. М.: Издательство «Известия», 1991. 1220 с.
9. Смирнов И. В начале была травма // «Звезда». 2015. №12. Режим доступа: https://magazines.gorky.media/zvezda/2015/12/v-nachale-byla-travma.html (Дата обращения: 11.05.2020).
10. Федорів М. Хронотоп і його функція в розкритті концепту страху в романах Р. Андріяшика // Наукові записки НаУКМА. Том 111. Філологічні науки. 2010. С. 32-41.

Расскажите о нас своим друзьям: