Литература народов стран зарубежья | Филологический аспект №10 (30) Октябрь, 2017

Репрезентація моделей гендерних відносин у прозі Р. Андріяшика

Калина Наталія Юріївна
Ассистент кафедры украинской филологии и издательского дела, Луганский национальный университет имени Тараса Шевченко

Аннотация: Статтю присвячено вивченню особливостей художньої репрезентації моделей гендерних відносин у прозі видатного українського письменника другої половини ХХ ст. Романа Андріяшика. Розглянуто проблему співвідношення традиційних гендерних стереотипів культури в романах митця та динаміку їх змін у структурі національного образу світу.
Ключевые слова: гендер, ідентичність, травматичний досвід, маскулінність, фемінність, національний

Kalina Nataliya Yurievna
Assistant of the Department of Ukrainian Philology and Publishing, Lugansk Taras Shevchenko National University (Ukraine)

Abstract: The article is devoted to the study of the features of artistic representation of gender relations models in the prose of the famous Ukrainian writer of the second half of XXth century Roman Andriyashyk. The problem of correlation of traditional gender stereotypes of culture in the writer's novels and the dynamics of their changes in the structure of the national image of the world are considered.
Keywords: gender, identity, trauma experience, masculinity, feminity, national

Розвиток сучасного гуманітарного знання позначений настановою на різноспрямованість дослідницьких стратегій, легітимацію міждисциплінарної співпраці. Новітні критичні дискурси, «працюючи на маргінесі тексту, наділені здатністю проникати у сутність прихованих культурних трансакцій» [9, с. 116], по-новому репрезентувати питання історичного / індивідуального / національного буття.

Гендерні студії, що сформувалися на перетині фемінізму, психоаналізу, семіотики, постструктуралізму, соціології, цілком відповідають означеним вище тенденціям, зберігаючи за собою статус «міждисциплінарної інтриги» (М. Колеснікова): динамічно розширюють проблемне поле досліджень, формують методологічний базис, власну метамову. Аналіз гендерної детермінації соціокультурного конструювання статі в сучасному науковому дискурсі актуалізує проблеми ідентичності, соціалізації, влади, комунікації, сексуальності, соматики тощо.

Текстоцентричний модус розвитку сучасної гуманітаристики, теоретичного і практичного мислення зумовлює продуктивність гендерного підходу і в літературознавчих студіях, що засвідчена різновекторністю дослідницьких стратегій аналізу дискурсивних проявів статево-рольових стереотипів у текстах культури (праці Е. Моерс, С. Губар, Е. Шоре, М. Рюткенен, Ш. Фелман, І. Савкіної, Т. Ровенської, С. Воробйової). Гендерні інтерпретаційні моделі, активно асимільовані вітчизняною філологічною наукою в період подолання методологічної кризовості 1990-х, сьогодні мають статус «авторитетного складника українського літературного дискурсу»
[1, с. 441], представленого критичними студіями В. Агеєвої, І. Жеребкіної, Т. Гундорової, Н. Зборовської, Н. Чухим, Л. Демської-Будзуляк, Г. Улюри, С. Філоненко та ін.

В. Агеєва підкреслює значущість літературознавчої гендерології
як поліпредметної сфери дослідження історичної динаміки розвитку вітчизняного літературно-мистецького процесу, рецепції класичного канону національного письменства: «зміщуючи акценти на індивідуально-психологічну проблематику, <…> гендерний аналіз дає змогу відчитувати різні рівні художнього тексту…, виявляючи за фасадом узвичаєних норм культурної реальності неявні, неартикульовані, недискурсивні явища, що впливають на культуру загалом» [1, с. 424].

Вітчизняна література історично конституює специфічне поле культурософської, творчої рефлексії, постає інструментом осмислення
досвіду індивідуальної / колективної пам’яті, історії народу, ретранслюючи специфічний світоглядний «внутрішній дискурс» митця у дискурс текстовий, реагуючи таким чином на трансформацію світоглядних і ціннісних орієнтирів, культурно-символічних норм, стереотипів, конструктів ідентичності, адже «літературний текст є частиною широкої циркуляції соціальних енергій, водночас продуктом та засобом впливу на певну культуру, її ідеологію»
[9, с. 115].

Отже, література, «наділена здатністю оприявнювати комунікативні розриви та лакуни, що переживаються сучасним суспільством» [3, с. 264], постає продуктивним полем рефлексії травматичного минулого, артикулюючи замовчуваний, витіснений з офіційної риторики драматичний антропологічний досвід (імпліцитно присутній у просторі культури) шляхом витворення власної образно-символічної мови.

Репрезентативною в означеному аспекті вважаємо історіософську прозу лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка 1998 р. Романа Андріяшика, автора романів «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», присвячених осмисленню трагічних, кризових етапів української історії (події Першої світової війни, колонізаторська політика Польщі, Румунії на західноукраїнських землях).

Художні тексти письменника цікаві насамперед спробою філософсько-психологічної обсервації трагічної маркованості національного характеру українця «комплексом жертви», ситуацією «національного страху», що, проступаючи одним із наскрізних феноменальних структур в художній системі прозаїка та проектуючись на сучасні авторові реалії («голос» радянської дійсності прочитується в текстах як палімпсест), стає унаочненим втіленням кризи традиційної моделі буття національного суб’єкта. «Семіотичними індикаторами» (Ю. Лотман) її деформації у текстах Р. Андріяшика постають проблеми гендерної та національної ідентифікації особистості. Акцентування інтегрованості «риторики національності» в структуру гендерного дискурсу вважаємо закономірним, адже, як слушно зазначає О. Рябов, «гендерний дискурс виконує функції маркера, механізму включення / виключення, що конституює символічні кордони між спільнотами. <…> Національний та міжнаціональний дискурси постають тим простором, в якому формуються взірцеві конструкти мужності і жіночності» [6, с. 44 – 46].

Мета пропонованої статті – подати аналіз особливостей авторської репрезентації моделей гендерних відносин, співвідношення традиційних гендерних стереотипів культури та динаміки їх трансформації у прозі Романа Андріяшика. Незважаючи на наявність досить широкого масиву наукових праць, присвячених вивченню творчого доробку письменника (О. Андріяшик, М. Федорів, Н. Зборовська, І. Захарчук), проблеми гендерного прочитання прози митця залишалися поза увагою літературознавців, що визначає актуальність обраного нами ракурсу дослідження.

Соціонормативний канон маскулінності в культурній свідомості традиційно репрезентований концептами «раціональність», «духовність», «сила», «активність», «захист», позначених позитивною конотацією. У світлі психоаналітичних студій маскулінна самосвідомість постає продуктом наслідування та ідентифікації із конкретним чоловіком – батьком або його символічним замінником. У прозі Р. Андріяшика актуалізовано концепт «сирітства», як експліцитного (чоловіки-протагоністи зростають без батька, відтак позбавлені духовного авторитету та підтримки), так і імпліцитного (загальна неприкаяність, «межовість» буття української нації у ХХ ст.). Відсутність потужного батьківського начала в структурі психіки національного чоловіка стимулює продукування інфантилізованого, позбавленого духовної мужності, сильного вольового стрижня характеру, з постійним переживанням почуття страху. Так, видіння Прокопа Повсюди (роман «Люди зі страху»), його розмови із привидами батька та професора Кривов’яза (як втілення архетипів Духу, Мудрого Старого) актуалізують несвідомі прагнення інфантильного національного суб’єкта до відновлення батьківського коду мужності, внутрішньої цілісності, засвідчують його спроби віднайдення шляху особистісної гендерної та національної ідентифікації в оперті на духовний авторитет національного батьківства. Показовим у цьому аспекті є внутрішній монолог героя, виголошений ним біля могили загиблого батька: «Чи й ми
отак – кожен зосібна і всі разом у цій нещасній закутині – не оточуємо себе колом прокляття, називаючи його надією, і намагаємося примиритися із своїм жалюгідним становищем, кров’ю і потом скроплюючи рідну землю заради чужих інтересів… І несамохіть у цьому винні батьки, які ідуть з життя, не доказавши дітям найголовнішого. Ось він лежить під темною товщею землі, передавши мені свою муку, а як її з себе скинути, так і не повідомив» [2, с. 59].

Артикульований у текстах Р. Андріяшика дискурс насильства як форми фізичного і символічного (М. Фуко [8]) контролю, пригнічення національного чоловічого суб’єкта через посягання на його ідентичність (військова повинність, тюремні ув’язнення, переслідування за вільнодумство, національна, мовна приналежність), провокує складні психологічні зсуви в структурі свідомості українського чоловіка, продукуючи нові моделі ідентичності – бунтаря, втікача, садиста.

Бунтарство як іпостась маскулінного в художній системі письменника корелює з ідеєю Камюсівського l’homme révolté, протагоністи його
романів (Прокіп Повсюда, Оксен Супора, Наумець) – освічені люди, наділені здатністю до самоосмислення, що, опинившись у просторі абсурдизованого, деструктивного по відношенню до особистості соціуму, намагаються зберегти себе, свою ідентичність, подолати екзистенційну «межу», відчайдушно шукаючи себе та своє місце в світі: «<…> я стужився за самим собою, згубився десь серед чистого поля, намагався знайти себе, та мені завжди щось перешкоджало…» [2, с. 315]. Психічна розбалансованість, рефлексивність стають прикметними рисами чоловіків у текстах Р. Андріяшика, їх бунт не набуває форми активного спротиву, обмежений бажанням дистанціюватися
від хаосу оточуючого світу, реалізувати власну ідентичність шляхом конституювання мінімалістичної моделі гармонійного національного буття – родини (символічний образ хати на військовому бункері, збудованої Повсюдою в романі «Люди зі страху» як спрофанований образ крихкого раю у свідомості національного суб’єкта): «… світові не прощу. Я йому не прощу того, що він готує війну моїм синам, позбавляючи їх батьківського благословення, яке, можливо, зупинило б їх перед тим, як брати людину на мушку» [2, с. 368].

Спробу вирішення невротичного конфлікту власної ідентичності шляхом свідомого ескапізму (відповідно до принципу «втечі від свободи» Е. Фромма) об’єктивовано автором у моделі втікача-конформіста (Тодосій Сліпчук, Кость Грушевич, поетеса Мигельська із роману «Люди зі страху»): «Ніхто мене не торкає, і я нікого. Серце моє, пані, не витримує того, що діється в світі…»
[2, с. 657].

Атрибутивними характеристиками моделі маскулінності перверсивного типу, садиста, що самоідентифікується через «поклоніння деструктивності», насильству [7], постають агресивність, жорстокість. Персоніфікацією подібного типу національного чоловічого постає образ Онисима Невечора («Люди зі страху»), колишнього січового стрільця, вояка-каліки, який, вийшовши живим зі страшної кривавої бійні, «з усього того виніс патологічну ненависть. Він ненавидів дико, пекуче. Його ненависть могла б передаватися на відстань, але він умів ховати її в печерах душі. Вона лиш спотворила його обличчя, і кожен, хто з ним стикався, розгублювався і знічувався, як перед постаттю ката»
[2, с. 304].

Отже, означені авторські моделі репрезентації національного маскулінного втрачають концептуальну для традиційного патріархатного дискурсу охоронну семантику, зумовлюючи деформацію гендерного порядку національного образу світу, зокрема конструювання жіночої суб’єктивності. Як зазначає Н. Зборовська, відкриття цілісної «архетипної української Мужності… можливе лише за допомогою Іншої – закоханої жінки» [4, с. 284]. Відтак цілком закономірно герої романів митця прагнуть позбутися почуття внутрішньої самотності, відчуженості та віднайти осмисленість буття за допомогою кохання, відновлюючи таким чином, хоч і тимчасово, цілісність власної особистості через злиття фемінного і маскулінного начал, осягнення «Я» через пізнання «Іншого»: «… я відчув на грудях її долоню, та це був інший дотик – через нього вона немовби пересвідчувалася, що мені добре, що я її безмірно люблю, як дружину, як матір мого сина. До мене прийшло визволення. Це було звільнення від задавненого чекання, від несмовитості, від намагання щось із себе скинути, як осміяну осоружну ношу, від сирітства. Я раптом осягнув розумом, що кілька літ був неповноцінною істотою, і це огидно – жити одинаком, позбавленим щастя…» («Додому нема вороття») [2, с. 499]. Проте повноцінно реалізувати власний буттєвий проект національної родини інфантильний національний чоловік неспроможний, адже обтяжений розчахнутою свідомістю, невизначеністю світогляду, що артикульований письменником як «спадок віку», адекватний негативному досвіду переживання національної ситуації страху.

Позбавлена підтримки, духовного опертя національного маскулінного, українська жінка, згідно концепції Р. Андріяшика, залишається у стані тотальної незахищеності, безпорадності перед агресією колоніальної влади, що унеможливлює реалізацію нею свого природного призначення, позбавляє права на безпечне материнство. Так, наодинці з ворожим світом залишають своїх дружин Прокіп Повсюда та Тодосій Сліпчук («Люди зі страху»), Юліан Господар («Полтва»), тікаючи від переслідувань влади та власної душевної невлаштованості; через страшну матеріальну скруту вимушена жити перелюбом зі старим Дружана («Додому нема вороття»), не дочекавшись повернення чоловіка із в’язниці. Прикметно, що доля всіх жінок у творах письменника завершується трагічно – загибеллю героїнь: «Мене як жінку доконали і висушили ваші чоловічі невдачі. Ваше політиканство, ваші намагання з’ясувати собі світ, у котрому судилося трохи помешкати…»
[2, с. 719].

Семантичною багатовимірністю наділено створений автором символ жіночого розп’яття, об’єктивованого в наскрізному для романної трилогії – «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва» – образі дівчини Теклі, зґвалтованої та розіп’ятої на хресті польськими жовнірами, як втілення понівеченої національної жіночності, що виразно екстраполюється на
образ «зґвалтованої» колонізаторами України. Акт зґвалтування, наруги над жіночим тілом як символічного замінника тіла національного відтак постає демонстрацією акту підкорення, влади по відношенню до фемінної і національної ідентичності суб’єкта: «сексуальне домінування… взірець довершеної внутрішньої колонізації, лишається, мабуть, найбільш всюдипроникною ідеологією нашої культури і втіленням її глибинного й фундаментального уявлення про владу» [5, с. 149].

Заглиблюючись у психологію досліджуваного явища, автор художньо моделює поступальний процес патологічної модифікації національного фемінного начала, простежуючи профанацію традиційної для української ментальної структури образу-психотипу жінки-Мадонни з іманентним для нього духовним аристократизмом та ореолом материнської чистоти, сакральності (образ Марти Чорнези з «Полтви»). На зміну національній духовній жіночності приходить жіночність несвідома, адекватна національно-колоніальній сутності, що постає у вигляді амбівалентного, збоченого образу материнського/жіночого об’єкта – розпусниці, повії, що скоряється владі переможця-колонізатора (артикульована автором рабська психологія українського колоніального характеру жінки з акцентом на превалюванні не свідомого духовного/материнського, а несвідомого, інстинктивного/тілесного, збоченого): «Любов? Може таке бути? Я зрозуміла що до чого аж того дня, як забаламкала на хресті якимись чужими, ніби виваженими ногами. Я зненавиділа себе за те, що жінка… Хочу, щоб мене брали силоміць, рвали тіло, краяли мотуззям. Німієш з огиди до себе, бо з тебе вилущили жіночу ласкавість і навчили відкривати серце, коли в тіло впиваються пазурі» (Марселла – Текля, «Полтва») [2, с. 612 – 613].

Виключно значуща роль у «легітимації нації, в постулюванні «натуральності», природності національної спільноти» [6, с. 46] належить сім’ї, родині. Проблема нереалізованого материнства та неможливості творення повноцінної, монолітної родини як основи нації об’єктивована автором в символічних «смислообразах» дітей протагоністів, приречених на передчасну загибель (ненароджена дитина Прокопа та Марійки Вістун у «Людях зі страху», затоптаний румунськими кіньми син Оксена Супори з роману «Додому нема вороття», названа донька Марти Чорнези Олеся з «Полтви»). Як правило, їх образні характеристики не знаходять виразного втілення на сторінках романів, вони прописані пунктирно, часто живучи лише у формі лапідарних спогадів героїв і актуалізуються автором в структурі семантичного поля «смерть». Подібний поетикальний «мінус-прийом» постулює думку письменника про трагічну приреченість, таврованість смертю української дитини (як символічного втілення світу людяності, моральної цілісності) у світі насильства та абсурду, адже нація «людей зі страху» не може мати майбутнього.

Проведений аналіз особливостей художньої репрезентації моделей гендерних відносин у прозі Р. Андріяшика дозволив виявити динаміку змін у структурі традиційного національного образу світу, актуалізувати різні аспекти вирішення автором людинознавчої проблематики, доповнюючи картину стильових та філософсько-психологічних пошуків вітчизняного письменства другої половини ХХ століття.

1. Агеєва В. Ґендерна літературна теорія і критика // Основи теорії гендеру: [навчальний посібник].  К.: Видавництво «К.І.С.», 2004.  С. 426443.
2. Андріяшик Р. В. Вибране : [романи] / упоряд. В. Медвідь, передм. С. Квіта. – К. : Український письменник, 2004. – 1077 с.
3. Вайзер Т. Травматология логоса: язык травмы и деформация языка в постсоветской поэзии // Новое литературное обозрение. – 2014. – № 1. –
С. 245–264.
4. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури: [монографія]. – К. : Академвидав, 2006. – 504 с.
5. Миллет К. Теория сексуальной политики // Вопросы философии.  1994.  №9.  С. 148172.
6. Рябов О. Гендерное измерение национализма: методологические проблемы исследования // Вестник Ивановского гос. университета. – 2008. Сер. «Гуманитарные науки»; Вып. 2. Философия. – С. 42–51.
7. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / пер. с англ. Э. М. Телятникова, Т. В. Панфилова.  М.: АСТ, 2004.  635 с.
8. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы / пер. с фр. В. Наумова, под ред. И. Борисовой.  М.: «Ad Marginem», 1999.  480 с.
9. Introduction to Literature, Criticism and Theory / Andrew Bennet, Nicholas
Royle.  Edinburgh: Pearson, 2004.  345 p.