Теория литературы. Текстология | Филологический аспект №9 (29) Сентябрь, 2017

Особливості сценічного трактування Валерієм Карповим постаті провідного персонажа в мюзиклі «Людина з Ламанчі»

Гуменюк Віктор Іванович
Кримський інженерно-педагогічний університет, Сімферополь

Аннотация: У статті наголошується на плідності врахування при осягненні художньої класики літературознавчих та сценічних інтерпретацій, тим більше коли йдеться про явища драматургії. Під відповідним кутом зору аналізується виконання відомим кримським актором, народним артистом України Валерієм Карповим провідної ролі в кримській постановці славетного мюзиклу американського композитора Мітчела Лі та лібретистів Д. Вассермана й Д. Деріона «Людина з Ламанчі» за романом Сервантеса «Дон-Кіхот»
Ключевые слова: драма, мюзикл, акторський образ, сценічна інтерпретація

Humeniuk Victor Ivanovych
Crimean University of Engineering and Pedagogy, Simferopol

Abstract: The author of the article stresses a fertility of combining in the attainment of literary classics both interpretative kinds, belonging to the realms of literary criticism and theatrical embodiment, especially when one says about the pieces of dramaturgy. He investigates in such aspect the main scene image, created by well known Crimean actor, people artist of Ukraine Valery Karpov in the performance of musical “Man of La Mancha” by composer Mitchel Leigh, playwrights D. Wasserman and D. Derion, based on novel “Don Quijote” (“Don Quixote”) by Miguel de Cervantes.
Keywords: drama, musical, actor image, scene interpretation

Після закінчення студії Київського театру оперети у 1984 році Валерій Карпов прибув до Сімферополя, в Кримський український театр. В жодному іншому театрі Валерій він ніколи не працював, саме тут сповна розкрився його небуденний творчий талант.

– Після закінчення театральної студії, – розповідає актор, – мене помітив Володимир Андрійович Аносов, котрий працював головним режисером Кримського українського театру драми і музичної комедії. Мені поталанило, я відразу потрапив до хорошого режисера. І я вельми вдячний Аносову, моєму першому режисеру, за те, що, працюючи з ним, здобув ті професійні якості, які необхідні актору для його становлення як особистості

Так почалася творча біографія артиста. Навіть численні газетні публікації не дають про неї достатнього уявлення. Тут потрібна копітка театрознавча й літературознавча  робота, яка ще попереду.

Зіграно більше ста ролей різного характеру, ролей які принесли славу й визнання, а головне – вдячну прихильність,  щире захоплення глядачів. Мистецтво як свято, котре не лише запалює, надихає, підносить, а й звеселяє, розважає, тішить, котре за всієї своєї урочистості аж ніяк не казенно-патетичне, а задушевно-лагідне, близьке, миле – саме таке мистецтво сповідує й утверджує актор. Тож не дивно, що до його найкращих ролей належать ті, що зіграні у постановках такого своєрідного жанру як мюзикл. Одна з найбільш вдалих, найбільш характерних і водночас найбільш самобутніх ролей актора, зіграних у цьому жанрі, – подвійна роль Сервантеса й Дон-Кіхота у виставі за романом іспанського класика. Саме аналіз цієї ролі, своєрідність її виконання актором і є основним завданням пропонованої статті. Про необхідність та плідність при осягненні літературної класики (і не лише класики) поєднання літературознавчих  та сценічних інтерпретацій мені вже доводилось писати раніше [2; 3]. В річищі відповідних методологічних підходів і ця публікація.

Отже одна з найбільш значимих ролей актора – Сервантес (він же Дон-Кіхот) у виставі «Людина з Ламанчі» (музика Мітчела Лі, п’єса Д. Вассермана й Д. Деріона,). Цей славетний мюзикл сколихнув після бродвейської постановки середини 60-х років ХХ століття багато сцен світу, активно включався в репертуарні плани й пізніше, а на початку 90-х дійшов і до Кримського українського театру драми і музичної комедії. У тому, що центральна роль тут виписана саме для таких акторів як Валерій  Карпов, переконує вступна авторська характеристика головного героя: «Мігель де Сервантес – високий, худорлявий, привабливий чоловік, до того ж наділений почуттям гумору. Він уже не юний, але в очах збереглося ще багато дитячого – щирість, надзвичайна цікавість до людей і прямота, яка йому часто шкодить. Так само по-дитячому він упивається грою на сцені, та позаяк він при цьому досвідчений актор, ця дитинна радість обертається в нього яскравістю й хорошим смаком». Ця характеристика дивовижно збігається з життєвою і творчою вдачею В. Карпова.

В мюзиклі «Людина з Ламанчі» вельми виразна ігрова стихія. Тут В. Карпову випало грати роль Сервантеса, який грає роль Дон-Кіхота (Сервантес у власній іпостасі, зовні дещо відмінній, але донкіхотській за своєю суттю, постає рідше). Цю ігрову стихію, відмінність та спорідненість двох планів ролі, їх вишукану взаємодію В. Карпов не лише тонко відчуває, а й доносить з особливим одухотвореним азартом. Нездоланна віра в силу високої людської мрії, в її здатність змінювати на краще світ, обертати ницу осоружну буденність у світлу піднесеність глибоко проймає все єство авторового героя, виявляючись і в допитливій проникливості та задушевності стриманого Сервантеса, і в зворушливо неухильній благодушності експресивного Дон-Кіхота.

В небайдужій до незвичного оточення, але більшою мірою самозосердженій постаті Сервантеса, який потрапив до тюремної темниці, вороже налаштований до нього місцевий Вожак відчуває неабияку внутрішню силу, тож врешті-решт вирішує не палити рукопис письменника і пристає на несподівану пропозицію поглянути на цей рукопис як на виправдальне слово автора у формі видовища, в якому згоджується взяти участь разом зі своїми колоритними посіпаками. Адже ж, як резонно зауважує герой В. Карпова, зовні незворушно сприймаючи будь-які загрози й погрози (актор підкреслює тонке знання й відчуття Сервантесом особливостей людської психології), треба ж чимось у в’язниці заповнювати час.

І от перед нами вже не Сервантес, а його славетний герой – одухотворений лицар, здатний чаром палкої уяви ушляхетнювати людське буття й примножувати його творчі сили. Актор трактує цю роль у глибоко драматичному ключі, хоч і не позбавленому грайливо жартівливих відтінків. Його Дон-Кіхот спершу виглядає вельми кумедним і недолугим у своєму змаганні з вітряками, у нав’язливому називанні замком глухого заїжджого двору тощо. Але відтворюючи глибокі щирі страждання Дон-Кіхота, спричинені немилосердними ударами долі, актор змушує нас пройнятися особливим співчуттям до героя, співчуттям, у світлі якого його дальша непохитна впевненість у власній правоті всупереч усім негараздам уже сприймається з мимовільною повагою, а зрештою з захопленням.

Кульмінаційними у виставі є стосунки  Дон-Кіхота з Дульцінеєю. Тут виразно бачимо, що В. Карпов подає свого героя не якимось позахмарним мрійником, а людиною, здатною у звичайному земному повсякденні угледіти риси принадні і, так би мовити, перспективні. І справа не лише в тому, що сповнена чарівливої снаги, хоч і дещо незугарна у своїх манерах, вродливиця таки вабить його як жінка (при тім, ясна річ, жодних похітливих намірів щодо неї він не може собі дозволити), а й у тім, що в цій далеко не бездоганної репутації мешканці заїжджого двору Дон-Кіхот відчув хай пригнічену гіркими обставинами, але небуденну й високу натуру. Чуйний, співчутливий, проникливий і водночас зачарований погляд (не кожному відкривається те, що відкривається йому), інтенсивні зміни інтонацій – перехід прикро-тривожних у піднесено-захоплені при щирому й настійному переконуванні обраниці лицарського серця, що не якась там вульгарна Альфонса, а незрівнянна Дульцінея, не лишають жінку байдужою й попри її болісний внутрішній спротив запалюють чистим вогнем віри в людяність і справедливість, віри, яка продовжує жити в ній і не лише в ній і після того, як сердешний ідальго, фізично (та не духовно) знівечений і подоланий житейськими негараздами, полишає цей світ. Його пісня про чудодійність людської мрії, виконувана героєм В. Карпова  з особливим натхненням (акторові вдається ефектно поєднати високу патетику з лагідною задушевністю), продовжує лунати, підхоплена майже всіма персонажами, найперше – Дульцінеєю.

Загалом виставу, поставлену режисером Леонідом Садовським, важко назвати вдалою. Такий важливий її компонент як маса, маса ув’язнених розбишак, котрі стають виконавцями ролей персонажів Сервантесового роману, насамперед ницих постояльців заїжджого двору, виявився вкрай бутафорським, строкатим і сірим водночас, велемовним і невиразним, що завадило талановитим виконавцям провідних ролей (Вожак – Микола Андрусенко, Санчо Панса – Микола Бондаревський, Дульцінея – Валентина Бойко) розкритися повною мірою. На такому тлі й небуденний образ, створений В. Карповим, виглядав надто самотнім і печальним. І все ж цей образ вражав своєю емоційною силою, щирістю, інтелектуальною глибиною, актор протистояв театральній рутині так само, як його персонаж незугарностям світу.

Акторське трактування образів літературної класики, яке сьогодні перебуває здебільшого на маргінесі літературознавчих студій, вкрай важливе для належного фахового осягнення різних аспектів художнього твору. На цьому цілком слушно наголошував В. Г. Бєлінський, зокрема в статі «“Гамлет”, драма Шекспіра. Мочалов у ролі Гамлета» [1, т. 1, с. 87]. Це підтверджує й сценічно яскраве, пластично виразне, психологічно витончене виконання В. Карповим головної ролі в знаменитому мюзиклі «Людина з Ламанчі» за класичним романом Сервантеса.

1. Белинский В. Г. О драме и театре : в 2 т. / В. Г. Белинский. – М. : Искусство, 1983.
2. Гуменюк В. Театральна журналістика. Випуск 1 : творчий портрет актора / Віктор Гуменюк. – Сімферополь : Таврія, 2006. – 134 с.
3. Гуменюк В. Театральна журналістика. Випуск 2 : рецензія на виставу / Віктор Гуменюк. – Сімферополь : Таврія, 2008. – 176 с.
4. Сервантес. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі : роман / Мігель де Сервантес Сааведра; з іспанської переклав Микола Лукаш. – К. : Дніпро, 1995. – 704 с.